16 березня 2022 року російські літаки розбомбили Донецький академічний обласний драматичний театр, що розташовувався в місті Маріуполь. Було знищено центральну частину будівлі, яка стала спільною могилою для щонайменше 600 людей.
Ми знайшли свідків події і розповімо вам, що ж трапилося у Маріуполі два роки тому.
Тривав третій тиждень облоги міста. Люди ховалися у підвалах, житлові райони постійно обстрілювалися російськими військами, в місті зникли вода, світло, газ. Гуманітарного коридору не було, хто мав автомобілі — намагалися виїхати в глиб України, однак не всім це вдалось. У людей закінчились запаси їжі, вбитих ховали просто на подвір’ях біля будинків. У розпачі, розшукуючи надійне місце для порятунку, люди почали сходитися до центральної будівлі міста — театру. Будинок було зведено 64 роки тому у стилі монументального класицизму. У нього міцний фасад, товсті стіни. Маріупольці любили приходити сюди як на вистави для дітей, так і на вечірні сеанси. Трупа показувала і світову класику (“Декамерон” Бокаччо), так і сучасні вистави: рок-оперу “Біла ворона”, “Маруся” (“Маруся Чурай” Ліни Костенко), “Дикун” (Алехандро Касон), “Вісім люблячих жінок” ( Робер Тома).
Спершу маріупольці зібралися у театральному бомбосховищі. Воно було розраховане на 60 людей, однак щодня туди сходилося ще більше людей. Маріупольці, врешті, зайняли підвальні кімнати, сцену та всі 4 поверхи.

Віра Лебединська працювала в театрі актрисою та завідувала музичною частиною. Вона приїхала в Маріуполь у 2016 році з окупованого росіянами Донецька. Зізнається, що не готувалася до війни, тому і залишилася в місті, однак від 24 лютого не змогла виїхати з Маріуполя. Пригадує, що пішла жити в театр 3 березня. Перед тим від артилерійських обстрілів у її будинку вибило вікна. Віра разом із котом прийшла у свою робочу кімнату в театрі. Це підвальне приміщення без вікон із важкими дверима. Тут вона прожила зі своєю колеґою Оксаною, її чоловіком та сином.
Дмитро Муранцев навчався в Маріупольському коледжі мистецтв. Він приїхав сюди 5 років тому з окупованого Харцизька. У перший день наступу російських військ не зміг зняти з картки гроші, банкомати не працювали, тому за останні гроші придбав пельмені, ними і харчувався до 5 березня. Коли продукти скінчилися, пішов із своєю дівчиною жити в театр.
Люди організували біля театру польову кухню. Представники тероборони приносили їжу, яку вдалось знайти, чи зібрати з магазинних складів. Через знеструмлення не було можливості дізнатися новини чи навіть подзвонити рідним, щоб заспокоїти їх. Віра з подругою відповідали за прибирання приміщення, чистили туалети, стежили за порядком. “Ми з театральних номерків зробили собі бейджі, щоб було помітно, що ми працівники театру, і до нас часто зверталися з різних питань”.
У театрі був список людей, які залишалися там жити, загальна кількість була щонайменше 1,200 осіб. Хтось виїжджав, інші одразу заселялися на звільнені місця. Люди спали на сцені, під стінами, на сходах, навіть прибрали стільці у глядацькій залі. Всі чекали, що росіяни дозволять гуманітарний коридор. Евакуація мала б відбуватися саме від театру.
Найбільше в театрі переховувались жінки із дітьми. Задля попередження будь-яких нападів на приміщення, люди з обох сторін театру навіть написали великими літерами слово ДІТИ. Сподівалися, що і пілотам ворожих літаків будуть видні ці написи і вони минатимуть будівлю.
16 березня зранку Віра разом із Оксаною традиційно прибирали сміття, вирішили перепочити в своїй кімнаті. За мить до вибуху Вірин кіт вигнув спину та страшно зашипів, а Віра почула звук падаючої бомби. Жінки кинулися в свою кімнатку без вікон. Вони опинилися наче у вакуумі, на них сипалася штукатурка. Прибіг чоловік Оксани і повідомив, що театру вже немає. Вони поспішно вибігли в чому були, схопивши лише документи: Оксана в халаті, Віра в тоненькій курточці, в якій прибирала. У коридорах лунали стогони людей, на сходах лежали тіла. “Всі, хто був у залі, в коридорах — всі загинули”, — розповіла Віра. “З бомбосховища ще вийшли люди, обсипані штукатуркою, через яку виднілась кров. Ми побігли, куди очі бачили. На вулиці холодно, -10 градусів, а у нас немає нічого теплого. Росіяни ще й почали артилерійський обстріл міста одразу після вибуху. Це був наче апокаліпсис. Місто вимерло, будинки горіли, все було зруйноване”.
Дмитро в момент вибуху перебував у підвалі. Каже — якраз їв рибу. “Коли впали бомби затрясло будівлю, бачив, як стіни рухаються, — пригадує Дмитро. — На нас сипались шматки стелі. Нам з дівчиною вдалося вибратися з-під завалів. Я боявся озирнутися на театр, побачив величезну гору руїн, звідки лунали голоси людей, крики про допомогу. Довкола бігали люди, які в стресі не розуміли, що робити. Ми пішли до траси. Я був лише у піжамі Людини Павука. Нас погодився підвезти водій мікроавтобуса. Висадив нас поблизу селища Мелекіне, яке виявилось окупованим”.
Тим часом Віра разом із своїми друзями знайшли притулок у незнайомої жінки, яка їх нагодувала та залишила на ніч. “Всю ніч ми чули, як літаки пролітають над нами і були чутні вибухи. Ми просто молилися, бо не уявляли, як можна врятуватися”, — пригадує Віра. На ранок добра жінка розповіла, що з її вулиці виїздять родини, а для Віри знайшли стареньку машину. Так їм вдалося вирушити невеликою колоною з Маріуполя. “У дорозі ми зрозуміли, що довкола вже російські війська. Нас постійно зупиняли і розпитували, хто ми і куди їдемо”. На в’їзді до Бердянська їх уже зупиняли чеченці, які не пропускали евакуаційні автобуси до Маріуполя. 4 дні зайняла їхня подорож із Маріуполя до Запоріжжя. У мирний час цю відстань можна було спокійно подолати за приблизно 5 годин. При перетині українського блокпоста Віра зізнається, що цілувала землю і раділа порятунком.
У травні-червні 2022 року режисерка Маріупольського драматичного театру Людмила Колосович почала збирати трупу в місті Ужгород. Маріупольцям дали можливість працювати на сцені Закарпатського драматичного театру імені братів Шерегіїв. З Маріуполя вдалось приїхати лише сімом акторам. Серед них були Віра та Дмитро. Відомо, що частина колишньої трупи виїхала за кордон, а ті, хто залишився в Маріуполі, наразі співпрацюють із російським керівництвом.
Саме приміщення зруйнованого театру російські будівельники загородили банерами із зображенням діячів російської культури. У рамках відбудови залили бетоном підвал приміщення. За свідченнями маріупольців, там так і залишилися тіла загиблих. росіяни заявили, що на цьому місці буде новий театр.
“На тому місці має бути меморіал пам’яті, а не театр”, — говорить теперішній директор Маріупольського театру, що знаходиться в Ужгороді, Геннадій Дибовський. Він розповів, що наразі театр має дві великі вистави в репертуарі: “Декамерон” та “HaroshiRu”, їх намагаються зробити компактними та мобільними, щоб мати можливість ґастролювати. Одна з перших постановок театру — камерна вистава “Маріупольська драма” — це жанр розповіді історій. П’ятеро акторів діляться своїми спогадами про пережите. “На репетиціях я постійно плакала”, — зізнається Віра Лебединська. “Навіть дві перші вистави не обійшлися без сліз. Глядачі плакали разом із нами. Це як певна терапія — проговорити наболіле і нести людям правду про жахіття війни, негуманне ставлення ворога та бажання все знищити. Наші глядачі стають свідками тих подій, вони нам дякують і співчувають, через що нам довелося пройти”.
Лідія Карпенко