Анна Поповчук — журналістка і поетка із Чернівців. Маґістр філології, випускниця Чернівецького державного університету ім. Федьковича, членкиня Національної спілки журналістів України. У 2012 році вийшла друком її перша збірка «Бо — люблю», яка привернула увагу як читачів, так і критиків. Відома письменниця Тамара Севернюк — літературна наставниця Анни — включила до своєї книги «Крізь дим осеневих згорянь» вірш молодої поетки; вони також увійшли до першої антології Майданівської поезії «Небесна сотня». На її твори залюбки пишуть музику, її охоче перекладають, досліджують. Поповчук готує до друку наступну книжку, а тим часом редаґує тексти, упорядковує художні видання, бере активну участь у мистецьких програмах, культурних заходах.
Лірика Поповчук має глибокий філософський підтекст. Коханий для неї — особа, яка розуміє глибоко її душу, її естетичні смаки, і тому ці стосунки є набагато важливішими, ніж якби перебували тільки у побутовій площині. У Поповчук немає «чистих» жанрових поезій. Краєвиди, ліричні мініятюри, філософія, портрети переплетені тісно і майстерно, творять гармонійний світ краси, до якого прагне душа. Вірш «Літеплом» — перлина, у якій пейзаж і глибінь почуттів, минуле і теперішнє зливаються у симфонію довершених образів.
Ліричні мініятюри Поповчук можуть сприйматися як самостійні твори і водночас продовжують і доповнюють одна одну. Вони сплітаються в естетичний ланцюжок без початку і кінця, у якому наратив не домінує, а пливе, як епічна ріка. Поезія Поповчук — спонука до заглиблення в на позір відомі сенси, до наполегливого запитування «мізерного світу», пошуку виходу з безвиході. Авторка, однак, не пропонує відповіді, а вказує добрий напрям руху — «віру в Бога». Творчість Поповчук, як і її особистість, яка при перших же контактах спалахує яскраво, — це пульсуюча енерґія, котра пориває до дії, «дух, що тіло рве до бою», висока вимогливість до себе й до оточення, а в результаті з’являються талановиті поезії, які захоплюють глибиною і багатством почуттів.
Галина Костюк
ПОЕЗІЇ АННИ ПОПОВЧУК
Воля… безкрайніх степів…
І я… мчу… на… коні…
Без… друзів… Скрик ворогів…
ВОЛЯ Твоя – в мені!.
Опануй себе сам. А, відтак, – сотвори.
Порятуй від страшної прірви.
Оминаючи пастку лихої хули,
стань у Долі близьким комірним.
Над мізерністю світу – байдужий час
оглядає людей захмелілих:
від вина й цигарок, від спокус
та образ, –
за життя вже давно зотлілих…
Круговертям століття тебе несе
і ніщо вже не засторога…
Де рятунку шукати? І що спасе? –
Запитаймо у віри в Бога
ЛІТЕПЛОМ
…Вже не насниться прозорість неба… –
Літеплом зникне його глибінь…
Так було треба. Певно, що – треба, –
Або – для когось, або – для себе!..
Місяць та зорі, сонце і хмари.
Вечір без кави… Світло і тінь…
Мій ліричний мотив
тільки ти зрозумів,
пригорнув, обігрів на світанку.
І – п’янка нерухомість…
Стало більше натомість,
аніж мали колись…
На одному містку –
тиха скромність,
…і..,
На іншому – двоє
зійшлись…
Стріча
Сонце – в тобі. Радість – в мені.
Крик журавлів. Життя – у ріллі.
Звабність ночей, вогкість пітьми.
В сонмі речей стрілися ми.
Минуле
Медеєясногоргони…
Як прикро… Та вас вже нема.
За ґратами – всі заборони,
Попереду – світла юрма.
Два кути – це для неї – оголені…
Брехні з чолом крутим…
Рани ще не загоїлись росами,
І по листю – як завше – дим.
Ти впізнаєш його в бездоріжжі,
Прихистиш від програм суєти.
Подаруєш усю свою ніжність –
А тоді – допалиш мости…
Трансферінґ
Талановита людина
і суперздібне дитя
бачить: маленька хатина,
чомусь сиджу у ній я.
Вже не страждаю й не плачу
/давно забуто про біль/.
Щасливу доленьку бачу
І заповіт: «Жи-ви!»
У вірі зродяться крила.
Її на поміч зову.
У Духові – мудра сила…
Чи так я, Отче, живу?..
…І скочується в прірву цілий світ,
Коли душа готується на зліт.
В п’янких півоніях парує літній сад.
Нестерпно-люба млость – мов зорепад…
А в шалі моря тоне корабель.
Де ж оселився щастя журавель?…
Міт
…У нездоланнях – кволість непоборна.
Скільки ж ще туди брести?..
Перемелюють століття темні жорна
Вітровії бід і суєти.
…Було так мало, а ще менш зосталось
В світанні білих й вогняних смерек…
На плечі віку журним мітом вклалось
Легеньке пір’ячко
Чорнобильських лелек.
ПРИЗНАННЯ…
Я лечу високо. Увись.
Я без Тебе – ні дня, повір!
Злива… злива… Та ти – не бійсь –
Бо без неї посуха – звір.
Мені тиша – сама тюрма
/бо вона без півзвуку Твого/.
Я без Тебе є і… нема.
Не почуєш мовчання мого.
…
Я згораю коли дощі,
Розчиняюсь коли спекотá…
Не врятують жодні плащі
Душу й тіло, в яких – самота…
…
Годі більше солодких сліз!..
Не рабиня я… Ти – не Бог.
Не бажаю порожніх слів!
В небі – сонце… В мені – любов!
